Фахівці Благодійної організації «Щедрик» почули історію 78-річної жінки, чиє життя стало віддзеркаленням трагічних змін, що спіткали Україну. Пів століття тому Ніна покинула рідну Хмельниччину, спокусившись розквітом Миколаївщини, яка здавалася їй тоді символом прогресу.
Коли я приїхала сюди, село жило повним життям! Роботи вистачало всім, колгосп був потужний, школа – гамірна від дитячих голосів. У 28 я стала дояркою і 27 років віддала фермі, – з ностальгією згадує пані Ніна, учасниця анкетування в рамках проєкту «Допомога прифронтовим домогосподарствам».
Сьогодні ж її серце обтяжене болем непоправних втрат. 2010 рік забрав її доньку, а жорстоке повномасштабне вторгнення – онука, який виїхав до Скадовська і не повернувся до рідної домівки. Згадуючи близьких, 78-річна Ніна не стримує сліз, але в її погляді все ж проблискує незгасна надія.
Я мрію про той день, коли нарешті запанує мир. Коли ми забудемо жахливе слово «деокупація». Хочу, щоб молодь знову прагнула до нашого села, як колись я. Щоб завдяки таким організаціям, як «Щедрик» та Всесвітній продовольчій програмі ООН, відродилося наше сільське господарство”, – ділиться вона своїми сподіваннями.
Проте сувора реальність прифронтового життя вносить свої корективи. На запитання про наявність роботи в селі, пані Ніна з гіркотою відповідає: «Роботи тут немає… зовсім немає. Людям дуже важко». Молоді доводиться шукати тимчасові заробітки в сусідніх населених пунктах. Проблемою залишається і транспортне сполучення, адже дістатися до лікарні – справжнє випробування. Хоча в селі є амбулаторія, її можливостей може виявитися недостатньо.
А як щодо шкіл та дитячих садочків? – запитали наші фахівці.
Вони не працюють. Діти навчаються онлайн, з тими ж вчителями, але вже дистанційно. Тож одним словом сумна картина, адже колись процвітаюче село сьогодні ж потерпає від наслідків війни та відсутності перспектив. Літні люди живуть спогадами про минуле, а діти позбавлені радості живого спілкування, – відповідає жінка.
І все ж, у мудрих очах пані Ніни ми бачимо не лише біль втрат, а й непохитну віру в світле майбутнє. Віру в те, що на їхню землю обов’язково повернеться мир, і молоде покоління знову наповнить її життям. Віру в те, що слова “розвиток” та “самодостатність” знову стануть реальністю для їхньої Баратівки.
Покидаючи прифронтове село наші фахівці несуть в серцях не лише історію однієї жінки, а й віддзеркалення долі багатьох українців, які живуть на лінії вогню. Їхні розповіді – це свідчення незламності духу та невичерпної надії, про які ми не маємо права забувати. Їхній біль – це наш спільний біль, а їхня віра – наша спільна сила.